Всі ми переживаємо складний час через вторгнення російських військ на територію України. Внаслідок поранень зростає кількість ветеранів із порушеннями або повною втратою зору. Наші захисники та їх родини змушені пристосовуватись до нових реалій життя.
Програма організована Громадською спілкою “Сучасний погляд” та Міжнародним благодійним фондом Олександра Терещенко “Життя після війни” спрямована на соціальну реабілітацію цієї вразливої групи, втілює комплексний підхід до підтримки та навчання. А свої реабілітаційні табори програма вже декілька разів проводила у місті Рівно, на базі Рівненської обласної наукової бібліотеки.
За участі пані Олесі Перепеченко, виконавчого директора ГО “Сучасний погляд”, та пана Петра Поліщука, бібліотекаря та тренера, ми розгорнемо дискусію про цей проект, а також про важливість інклюзії та підтримки людей з порушеннями зору.
Під час розмови з паном Петром, ми дізнаємося, як Рівненська обласна наукова бібліотека долучилася до цієї ініціативи, а також про інші послуги, доступні для людей із порушеннями зору у цій бібліотеці, де вже 20 років діє інтернет-клуб “Окуляр”.
Наша мета – надихнути українських бібліотекарів на інклюзивність та активну участь в подібних проектах.
Олеся Перепеченко, керівник громадської спілки для людей з порушеннями зору “Сучасний погляд” про Реабілітаційно-відновлювальний табір “Життя після війни має тривати”
Марія Лапшина: Розкажіть, будь ласка, як і коли виникла ідея проводити реабілітаційні табори для військових з проблемами зору на базі бібліотеки?
Олеся Перепеченко: Ну, давайте я коротенько розповім про громадську спілку “Сучасний погляд”, яка працює з 2013 року. Нам вже більше 10 років. Коли почалася війна у 2014 році, ми почали видавати книжки шрифтом Брайля, патріотичні кнги, книжки для дітей. Ми безкоштовно розповсюджували книги серед бібліотек (в тому числі й у Рівному), започаткували всеукраїнський конкурс найкращих читачів рельєфно-крапковим шрифтом Брайля.
Потім вже в 2019 році ми почали займатися реабілітацією і організовувати саме реабілітаційні табори для ветеранів, які втратили зір на війні та членів їх родин.
Поступово це переросло в активну діяльність вже в 2022-2023 роках коли почалася повномасштабна війна і це призвело до того, що у нас стало, на жаль, дуже багато бенефіціарів. Тобто ветеранів, які втрачають зір на війні, стало дуже багато. Крім того, зараз до нас звертаються ті ветерани, які в 2015-2016 році отримали контузії і внаслідок цього вони зараз поступово втрачають зір.
Тому ця проблема є дуже масштабною й дуже глибокою. В подальшому я навіть боюсь говорити про ту величезну кількість людей, які втрачають зір саме внаслідок війни, внаслідок міно-вибухових дій, контузій, і так далі. Вже у 2023 році ми декілька проєктів реалізовували в Рівному. І як таку цікаву, корисну, зручну локацію використовували Рівненську обласну універсальну бібліотеку.
Детальну статтю з історіями ветеранів про реабілітаційний табір читайте за посиланням https://suspilne.media/628892-tabir-sahi-socialnij-pobut-ak-reabilituut-vijskovih-so-vtratili-zir-na-vijni/
“Нічого подібного в Україні немає. Це виїзна реабілітація з комплексом тренінгів, індивідуальним та груповим підходами, залученням членів родини. Ми перший етап робили 18 днів, але було видно, що вони втомлюються. Тепер проводимо два тижні. І на 14-й день вони кажуть: “Ну, ще деньок”. І от на цьому моменті їх треба відпускати. Бо тоді вони їдуть додому і продовжують працювати там”, — пояснює Олеся.
Табори організовують завдяки меценатам Олександру Терещенку та Владиславу Єщенку, які так само втратили зір через російсько-українську війну. Місто Рівне цього разу обрали, оскільки воно невелике та зручне для навчань, каже Олеся: “Це не Київ, не Львів, але це місто, яке має тролейбуси та світлофори, що озвучуються, має плитку. Тобто ми з одного боку даємо ветеранам усе, а з іншого не перенавантажуємо інфраструктурою”.
Марія Лапшина: Які ж послуги на базі бібліотеки отримували військові? Як співробітники бібліотеки вам допомагали?
Олеся Перепеченко: Ми використовували певні приміщення бібліотеки, залучаючи своїх фахівців. У квітні 2023, коли ми проводили навчання, хлопці ходили до бібліотеки, ми працювали на комп’ютерах, тому що у бібліотеці є гарна база, стоять ноутбуки, адаптовані для людей з порушеннями зору, де налаштовані всі програми. Тому нам було зручно використовувати потрібну базу, але не возити її за собою. Ми спокійно використовували саме базу центру “Окуляр”. Потім у нас було декілька тренінгів, семінарів. Ми вивчали тактильну графіку на локаціях бібліотеки.
Бібліотека має матеріальну базу, різні навчальні матеріали: і карти, і різноманітні тактильні зображення, і різні рельєфні макети і т.д. Тому це було дуже нам корисно, що ми могли спокійно використовувати і надавати послуги в реабілітації наших ветеранів саме на базі бібліотеки.
Вже в листопаді 2023, коли у нас був другий етап табору, саме в місті Рівному, то додалися комп’ютерні курси, вивчення сенсорних гаджетів, масажний кабінет.
Нам дали безкоштовно в бібліотеці кабінети, ми привезли масажний стіл і навчали хлопців проводили курси з масажу, дивилися, чи є у них можливості в подальшому бути масажистами, реабілітологами для того, щоб у майбутньому влаштовувати своє життя в плані працевлаштування.
Марія Лапшина: Розкажіть, будь ласка, як взагалі відбувається навчання з користування гаджетами? Як гаджети адаптуються для людей, які погано бачать? Чи вами розроблені програми, чи вони світові якісь є?
Олеся Перепеченко: В гаджетах є спеціально влаштована програма екранного доступу Screen Reader. Це програма, яка читає з екрану. Якщо це для iOS, айфонів, це VoiceOver, якщо це для Android, це TalkBack, або є ще додатково ставляють китайську програму Joshua. Тобто всі ці програми допомагають незрячим працювати на сенсорних телефонах, планшетах і так далі. Програма встановлюється, налаштовується і поступово хлопці починають вчитися з нею працювати.
Треба вчити певні жести, тому що вони відрізняються від тих жестів, які використовують зрячі люди. Там є певні прийоми натискання кнопок і відкривання програм, певний алгоритм, який треба просто вивчити і засвоїти.
Тому тут є певна модель, певна методика навчання, але це не складно. Хлопці досить швидко її можуть вивчити, оволодіти нею.
Марія Лапшина: Скільки днів та скільки годин триває навчання? Чи багато потрібно часу, щоб навчитись користуватись цими додатками?
Олеся Перепеченко: За 2 тижні хлопці вже абсолютно нормально можуть використовувати різні додатки і телефонну книгу, набирати номери. Знаєте, таке щастя, коли ветеран перший раз після втрати зору самостійно набрав номер, подзвонив додому і каже «Мама, ну я ж сам тобі дзвоню». Мама каже «Ну так, да, нормально».
Для неї це немає такого великого значення. А для них це просто, ну наче я вже Еверест підкорив. Тому тут, звичайно, за 2 тижні наших реабілітаційних таборів досить багато хлопців вже можуть вивчити додатки і працювати на цих програмах.
Ще є озвучені програми, які допомагають в навігації. Також є перелік програм, які можуть використовувати незрячі люди. Вони є різні, трішечки відрізняються, є для iOS і Android. Але, в принципі, є такі, які можна встановити і на ту, і на ту операційну систему. І наші викладачі, і в тому числі Петро Степанович, навчають цьому наших хлопців, ветеранів.
Є програми розпізнання грошей. Є програми, які допомагають тобі, коли ти сам вдома, подзвонити волонтеру: от як програма Be My Eyes. Дзвониш комусь із волонтерів по відеозв’язку і людина тобі може все підказати. От, наприклад, я сама знаходжусь вдома. Мені треба прочитати, що це за ліки. Я можу набрати по Be My Eyes когось з волонтерів, хто в цей час може відповісти, показую ліки. Вони мені сказали, що це, і я розумію – підходить, чи не підходить.
Точно так же є програма SallyOnePlus, яка може читати тексти. Ти сфотографував текст, натиснув кнопку “Розпізнати”. Програма розпізнала і прочитала вголос. Це дуже спрощує життя, це дуже допомагає.
Тому, звичайно, на початку, коли у хлопців є хтось поруч, ну і там, мама є, дружина, вони їм в усьому допомагають. А потім, коли ти розумієш, що ти можеш це зробити самостійно, і не треба нікого чекати, просити і так далі, то, звичайно, це набагато легше. Саме психологічно легше.
Ну і на комп’ютері те ж саме. Є програми, які також встановлюються на комп’ютер. Є американська програма JABS. Вона досить дорога, але є у нас аналог української безкоштовної програми NVDA, яку всі наші незрячі встановлюють на комп’ютер і таким чином користуються комп’ютером.
Є сайти та додатки недоступні для скрінрідера. Коли при програмуванні ярлики чи картинки намальовані, але не підписані, в таких випадках є проблеми з читанням. Але це вже питання до інформаційної доступності і до тих програмістів, які пишуть програми недоступні для людей з порушеннями зору.
Марі Лапшина: Розкажіть, будь ласка, а як ви дізнались про Рівненську бібліотеку, як ви познайомились? І про центр “Окуляр” – як цей конект відбувся і коли?
Олеся Перепеченко: Мені здається, з паном Петром ми знайомі ще з 2011 року, тому що він займається громадською діяльністю в Рівному, я займаюся громадською діяльністю в Києві, я маю порушення зору, пан Петро має порушення зору. І такі активні люди завжди на виду. Ми раніше навіть були в одній організації “Генерація успішної дії”, потім ми створили “Сучасний погляд”. Зараз і пан Петро в “Сучасному погляді” одночасно, і колега з Рівного, пані Ніна Асєєва, тому тут такий коннект відбувся вже дуже давно.
Мене часто питають, чому ви вибираєте Рівне (в Рівному було три реабілітації вже), чому саме це місто, цей регіон? Я відповідаю: воно доступне. Тому що пані Ніна працює в Рівненському регіональному центрі “Інваспорт”, ми спокійно можемо з нашими хлопцями використовувати їх базу, їх тренажерну залу, для того, щоб підтримувати хлопців у гарній фізичній формі. Тому ми знімаємо собі або готель, або якийсь реабілітаційний центр в Рівненській області і спокійно таким чином їздимо на локації, або ходимо і в “Інваспорт”, і в бібліотеку.
От у листопаді взагалі у нас був такий дуже шикарний проєкт в Рівному, коли ми жили в центрі міста, в готелі «Україна». І хлопці, для того, щоб навчитись орієнтуватись самостійно у місті, мали завдання самостійно прийти з готелю до бібліотеки, де у них було заняття з комп’ютерної грамотності. Вони йшли в бібліотеку, в центр «Окуляр» вивчати комп’ютер. Але для того, щоб туди дійти, їм треба з тростинами пройтись по місту, проїхати тролейбусом і так далі. Така повністю практична робота. Вони зранку виходили і йшли в бібліотеку. Оці 30-40 хвилин, поки вони туди добираються, це у них уже заняття з орієнтування у просторі. Потім вони 2-3 години працюють у бібліотеці і на обід повертаються самостійно до готелю. Потім після обіду знову йдуть в тренажерну залу. А це в іншому напрямку.
Тобто, було у них одночасно дуже багато практики для того, щоб бути в місті, для того, щоб і самим соціалізуватись, і місто соціалізувати, до того, що є багато незрячих людей і треба вміти до них підійти, запропонувати свою допомогу і так далі.
Марія Лапшина: Як запропонувати людині з порушеннями зору допомогу, таким чином, щоб це було доречно, щоб це було негативно сприйнято нею?
Олеся Перепеченко: Треба підійти до людини, привітатись і спитати: «чи вам потрібна допомога?» Або «може вас кудись провести?» Якщо на вулиці дуже шумно, то можна, підходячи, обережно доторкнутись до людини, але тільки до тильної сторони її долоні, своєю долонею. Не потрібно хапати, смикати, торкатися до плеча, тягнути. Бо в мене був випадок, коли мене взагалі за пальто ззаду за комір взяли і кажуть: «Ні, тобі не туди!». Так не слід робити. Підійшли, привітались, запропонували допомогу, все. Якщо мені треба, я скажу «так», якщо мені не треба, я скажу «ні». Якщо я сказала «ні», не треба наполягати. Але якщо бачите небезпеку, скажіть, що наприклад, “Попереду стоїть на тротуарі автомобіль. Будьте уважні”.
Петро Поліщук, бібліотекар Рівненської обласної наукової бібліотеки, тренер-консультант інтернет-центру «Окуляр», керівник відокремленого підрозділу ВГО людей з інвалідністю по зору «Генерація успішної дії» у Рівненській області.
Марія Лапшина: пане Петро, розкажіть, будь ласка, як зі сторони Рівненської обласної наукової бібліотеки було організовано навчання ветеранів в межах проєкту?
Петро Поліщук: Тут слід розказати, що бібліотека вже давно працює з людьми, які мають інвалідність, а особливо з людьми, які мають порушення зору та незрячими. Інтернет-центр «Окуляр» відкрився ще 2004 році у нашій Рівненській бібліотеці, за підтримки посольства США в Україні.
Чому мені дійсно близька ця тема, бо сам маю інвалідність по зору, навчався в спеціалізованій школі для дітей з порушеннями зору. На даний момент в мої обов’язки, як провідного бібліотекаря, входить навчати людей працювати на комп’ютері, смартфоні з програмами екранного доступу, скрін рідерами. І до повномасштаного вторгненні, і зараз ми проводимо багато заходів: окрім користування гаджетами, друкуємо також для незрячих на 3D-принтері, проводимо різні конференції, круглі столи, вебінари, але вже це не тільки для людей з порушеннями зору, чи незрячих, а взагалі для людей з інвалідністю, дітей з інвалідністю. Ми видали дві книжки універсального дизайну: “Торкнутися слова – це можливо”, і “Маленький круасан у великому світі”.
Ми намагаємося все робити універсального дизайну, інклюзивне, щоб діткам (ми перш з дітей починали більше, бо війни тоді ще не було), які навчаються в інклюзії, було цікаво.
Записуємо аудиокниги. Ну, можна багато чого перераховувати… А потім, на жаль, почалась війна.
Марія Лапшина: А скажіть, центр Окуляр, це фізично відокремлена кімната чи підрозділ в бібліотеці, які робочі дні, чим займається щодня саме Окуляр?
Петро Поліщук: У бібліотеці є відділ соціокультурної діяльності, в ньому працює разом зі мною 5 співробітників. Серед наших обов’язків – заходи для людей похилого віку та людей з інвалідністю. Інтернет-центр Окуляр знаходиться в тренінговому центрі, комп’ютерному, там у нас навчаються працювати на комп’ютерах люди поважного віку.
По технічному оснащенню: Інтернет-центр на даний момент має три комп’ютери, є брайлівський дисплей, комп’ютери не скажу, що нові, бо дійсно не оновлювалися.. Також Окуляр має аудіо-студію (виграли грант з Канади). Ну, я не скажу, що вона там вже супер така, як, наприклад, на радіостанціях, але ми її трошки звуко-ізолювали, купили ноутбук хороший, купили звукову карту, мікрофон, і в цій студії автори начитують власні твори а ми створюємо аудіокниги, якими користуються, в тому числі, люди з порушеннями зору.
Марія Лапшина: Я трошки вас перебила, ми дійшли до того, що, на жаль, почалась війна. Що змінилось з початком війни? Розкажіть трішки про воєнний час і про цю серію реабілітаційних таборів.
Петро Поліщук: Як пані Олеся вже розповідала, що реабілітації у громадській організації Сучасний погляд почали проводити з 2019 року. Я також вхожу в цю організацію. Якщо взяти по нашій бібліотеці, безпосередньо, то ці реабілітаційні табори в нас почалися у 23-му році. Вони вже були в Україні, але раніше проходили то в Карпатах, то ще в якихось містах, а в Рівненській області в 2023-му, перший табір, це був в квітні, рік тому.
Перші заняття для ветеранів були в Карпатах: там, де немає машин, де хлопці вчилися орієнтуватися, наприклад, по вулиці, по приміщенню, а в Рівне вони вже приїхали на два тижні, щоб безпосередньо от в цьому шумі повчитися, у великому місті.
Бібліотека спочатку надавала приміщення Інтернет-центру Окуляр, а восени, в листопаді, військових було значно більше, то ми вже не тільки Окуляр брали, а брали безпосередньо сам комп’ютерний тренінговий центр. Ну, я там поставив програми на комп’ютер і бійці вчилися працювати.
Марія Лапшина: Тобто у вас вже було декілька таких реабілітаційних таборів на базі бібліотеки?
Петро Поліщук: Так, це було в квітні та в листопаді 2023-го, а ще в нас ще був третій табір, ми жили в Олександрії недалеко від Рівного буквально 20 кілометрів, але тоді я вже виїжджав безпосередньо туди, в Олександрію, працював з ветеранами в тому реабілітаційному центрі, а вже вони не їздили в бібліотеку, але пізніше вони просто їздили вже в місто Рівне орієнтуватися, буквально останніх п’ять днів табору.
Марія Лапшина: Неймовірну роботу ви робите! Дякую вам за це. А що хлопці розказують, військові, які там можуть бути історії, які їхні відгуки, як вони реагують на таку можливість, на цю послугу, на вашу допомогу?
Петро Поліщук: Хлопці гарно реагують на це. Вони зазвичай проходять такий шлях: одразу після поранення у госпіталі їм рятують життя. І лише коли минає загроза життю воїна починають звертати увагу на зір. І за ті декілька місяців, що людина в госпіталі бореться за життя – зір дуже погіршується. Такий підхід був раніше.
Тепер лікарі по-іншому роблять вже, вони, рятують життя, і якщо бачать, що немає загрози життю, то вони тоді направляють, наприклад, до Окуліста, більшість в Одесу, в Інститут очних хвороб та тканинної терапії ім. В.П. Філатова НАМН України і тоді вже пробують врятувати зір, якщо можна.
І от після госпіталів, офтальмологічних центрів людина йде додому, до сім’ї, якщо є сім’я, якщо немає сім’ї, то взагалі тоді не знає, що робити, почувається безпорадно.
В цей момент якраз і треба реабілітація, щоб витягнути військового вже з психологічної ями. Бо саме головне, щоб вони зрозуміли, що, наприклад, якщо вже немає зору, то вони можуть пристосовуватися до цього стану.
Важливо, щоб вони усвідомили, що це їм потрібно, і тоді вони вже дійсно, коли зустрічають таких самих людей, як вони, тих самих військових, вони спілкуються, вони починають грати, наприклад, шашки, шахи, доміно, чи там карти(можна нписи на гральних картах шрифтом Брайля позначити і грати). Ну, я маю на увазі вже такі дрібнички, так, що можна чимось займатися. Є фільми з Тифлокоментарем з аудіо описом на Мегого.
Чи ті самі аудіокниги, ну, може, хтось і слухав раніше, бо ж не тільки аудіо книги слухають, незрячі. Показати, що з цим можна жити, що ти можеш зробити той самий бутерброд, заварити чай, налити воду, підпалити газ. Це не діти, зрозуміло, ми їх не вчимо з нуля, ми допомагаємо призвичаїтись до нових умов життя. Здобути самостійність.
Марія Лапшина: При бібліотеках раніше проводилося таке навчання? Чи ви перші-єдині? Чи десь ще таке є подібне?
Петро Поліщук: Ми не чули, щоб при бібліотеках України робили подібне. Якщо це робиться, то при реабілітаційному центрі якомусь, або при відділеннях в лікарні. При бібліотеках не чув. Ну, я думаю, що ми чули б, якби воно було, бо ж спілкуємося з усіма областями і з військовими.
Марія Лапшина: Мені здається, що це для бібліотеки дуже крута ініціатива, тому що ті військові вже по госпіталях і по всяких лікарських закладах набулися, а бібліотека вона все-таки якось не настільки пов’язана з медициною, з усім лікарським запахом, до людей ближче, до нормального життя якогось повсякденного.
Петро Поліщук: Дійсно, атмосфера в бібліотеці приємніша, ніж в лікарні, бо в лікарні ти відразу відчуваєш, що ти лікуєшся. Ти пацієнт. А тут ти навчаєшся. Як в нормальному житті.
Марія Лапшина: Скажіть, будь ласка, як бібліотеку зробити більш зручною, комфортною для людей з порушеннями зору? Як бібліотеки можуть бути корисними для цієї категорії користувачів?
Петро Поліщук: Важливим є наявність у бібліотеці аудіокниг. Для молодих людей це знайома опція і вони можуть самостійно забезпечувати себе аудіокнигами, самі їх шукати, читати. Але є люди, які втрачають зір в похилому віці, і вони самостійно не дуже можуть володіти цими сучасними технологіями.
Користуються популярністю і різні цікаві та повчальні зустрічі із залученням дітей з інвалідністю. У нас роблять, якщо для дітей з інвалідністю, то збирають окремо всіх дітей з інвалідністю і роблять тільки для них заходи, окремо від решти дітей. Але це ж не інклюзія! Потрібно робити заходи толерантності для всіх дітей, аби не було цієї нерівності.
Марія Лапшина: Як зробити приміщення бібліотеки більш адаптованим для людей з порушеннями зору?
Петро Поліщук: Якщо у бібліотеці є сходи, то перша і остання сходинка мають бути марковані. Це для людей, які мають знижений зір, слабозорі люди.
Також на поверхах мають бути марковані поручні, де можна прочитати, який поверх. Наприклад, якщо навіть два поверхи, то перший і другий обов’язково маркуються. Стосовно напрямків в приміщеннях, тут треба дивитися, якщо немає інших орієнтирів, то скеровуючим, наприклад, може бути той же самий килим, який лежить на підлозі, і він веде до сходів, скажімо.
Марія Лапшина: Скажіть, будь ласка, коли війна почалась, коли тривоги, бомбосховище, вимкнення електроенергії, які виникають, складності у людей з порушеннями зору? Як можуть оточуючі, бібліотекарі, суспільство допомогти, які є програми, що можуть сповіщати про небезпеку?
Петро Поліщук: Це дуже страшно. Я вам скажу, що навіть зараз ветерани, які в Харкові живуть, кажуть, що на передовій, коли ти зрячий, не так страшно було, як зараз в Харкові, коли ти не бачиш. Звісно, коли десь вибухає, ти не розумієш, в якому напрямку бігти, де є безпечно. Це дуже складна ситуація. Допомога, якщо, наприклад, знаходяться незрячі люди в той час в бібліотеці чи ще десь, це саме організована евакуація в укриття, яка супроводжується голосом: «Всі зібрались, пройшли, йдемо в укриття. Почалася тривога!» Тільки таким чином.
Марія Лапшина: Останнє питання до пані Олесі: як ваша діяльність, оці всі проекти фінансуються? Це як благодійна організація, це якісь внески?
Олеся Перепеченко: Спонсорські кошти. Ми шукаємо благодійників. Проєкт «Життя після війни» для ветеранів – це проєкт, який започаткували ми з паном Олександром Терещенко. Це кіборг, який захищав Донецький аеропорт і втратив там дві руки і око. Він започаткував Міжнародний благодійний фонд, зараз в Литву переїхав, там живе, працює і збирає кошти. І Олександр фінансує проведення таких таборів для наших ветеранів. Підтримати проєкт та прочитати докладно – можна тут: https://otereshchenko.com/uk/project/zhyttya-pislya-vijny/